Коли краще встановити самовстановлюючий тип підшипникового вузла, а коли звичайний

    Доволі часто, з чим доводиться стикатися - це неправильний вибір типу підшипникового вузла, який не враховує неможливість абсолютно точного виготовлення валів і посадкових місць з нульовими допусками.

Найчастіші помилки при виборі та компонуванні підшипникових вузлів.

    Іноді конструктори закладають на вал три жорсткі підшипникові точки опори. Особливо це відбувається внаслідок того, що привід, у вигляді редуктора чи двигуна, не враховується як жорсткий вузол. Сам редуктор жорстко кріпиться до рами, а ще вал має дві жорсткі точки кріплення і як наслідок: биття, значні радіальні зусилля в місцях кріплення, серйозні пошкодження обладнання і вихід його з ладу.

    Друга - це неправильний вибір самого типу підшипникового вузла, коли:

• або потрібно виконати конструкцію з особливою точністю
• або заздалегідь закладати те, що вона буде неідеальною і вибирати вузол, який здатний це компенсувати.

Вибирається вузол, що сам встановлюється коли

• конструкція на профілі, зварній рамі, тонких кронштейнах не має жорсткості і може "грати";
• збирання механізмів без точного виготовлення деталей та коли не використовуются додаткові позиціонуючі елементи, наприклад штифти;
• опори стоять далеко одна від одної а вал доволі довгий. Незначні відхилення у розмірах перетворюються на помітні перекоси на кінцівках;
• є удари, вібрації, змінні навантаження, деформації від натягу приводного ременя чи ланцюга;
• наявність у робочому середовищі пилу, бруду, вологості, що може призвести до збільшення люфтів;
• можливі великі температурні перепади, теплові розширення чи стискання, що призводять до значних змін геометрії конструкції;
• вузол має бути сервісно придатним із можливістю швидкої заміни без юстування.

    У всіх цих випадках підшипники, що самовстановлюються компенсують помилки та зміни в геометрії.

Коли звичайний підшипниковий вузол краще

• важлива точність та жорсткість,
• потрібна стабільна вісь приводу з мінімальним биттям та чіткою кінематикою;
• вузол кріпиться на обробленій та жорсткій масивній базі з вивіреними площинами;
• проводиться юстування;
• у передачі важлива геометрія при мінімальному битті, наприклад як редукторний механізм;
• довжина валу незначна, коли за рахунок невеликої відстані між підшипниковими вузлами, биття не призводить до значних відхилень на кінцівках валу.

    Важливо врахувати те, що вузол на звичайних підшипниках добре працює коли дотримана точність виготовлення та збірки, інакше - скорочений ресурс, перегріви, вібрації і підвищенні шуми.

Висновки

• Якщо немає гарантій, що база буде рівною і точною - беріть вузол, що може компенсувати ці відхілення.
• Якщо потрібна жорсткість при великих постійних зусиллях – звичайний підшипниковий вузол.

Рекомендації щодо вибору схеми підшипникових опор

• одна опора фіксує вал (задає осьове положення),
• друга опора допускає компенсацію (плаваюча по осі або працює на підшипнику, що самовстановлюється).

Це знижує ризики на довгих валах чи нежорстких рамах, наприклад із профілю.

Правила встановлення та монтажу підшипникових вузлів

Для звичайних:

• закласти регулювання за допомогою овальних отворів, шайб, пластин;
• затягуйте кріплення поступово, перевіряючи обертання валу на плавність і рівномірність ходу;
• під час монтажу перевіряйте відсутність перекосів.

Для самовстановлюючих:

• не використовуйте їх при відхіленнях більше 2 градусів;
• у запорошених та вологих середовищах перевіряйте наявність та цілісність ущільнень.

Основні ознаки неправильної роботи підшипникових вузлів

• помітне нагрівання корпусу,
• підвищений гул чи шум,
• видавлювання мастила, швидке зношування ущільнень,
• нерівномірність вироблення приводних роликів чи зірочок.

Можливі вирішення проблем

• перейти на самовстановлюючий підшипниковий вузол,
• переглянути схему компонування, встановити один фіксований, а один плаваючий підшипник,
• додати юстування і вирівняти базу.